Застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду в господарському судочинстві.
Практичний аспект.
Правова система України на даному етапі свого розвитку знаходиться в „пошуковому” стані, в тому числі і в частині входження у європейський правовий простір. Знаковою обставиною щодо цього є віднесення України до переліку держав, які ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї.
В юридичній літературі, періодиці зустрічається значна кількість публікацій по застосування практики Європейського суду, не тільки для правильного, уніфікованого використання положень і приписів Конвенції та протоколів до неї, але й для застосування судових прецедентів. Така ситуація зрозуміла з огляду на прийняття Верховною Радою України Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, статтею 17 якої встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Певний час положення Конвенції сприймалися як можливий правозастосовний документ лише щодо захисту прав, свобод людини. Сам термін „людина” сприймався лише відносно фізичних осіб. В практичній діяльності не було судових рішень, які б стосувалися застосування Конвенції до прав й інтересів юридичних осіб, їх господарської діяльності. Час плине, юридична наука та провозастосування розвивається, і це надає поштовх грунтовніше вивчати вплив рішень Європейського суду на національне законодавство, в тому числі господарське право і судочинство.
Імплементація Конвенції в українське законодавство.
Верховною Радою України 17.07.1997 р. прийнято Закон України № 475/97-ВР “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” [1], а 09.02.2006 р. – Закон України “Про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод” [2], якими поширено на Україну юрисдикції Європейського суду з прав людини.
Статтею 1 Закону № 475/97-ВР Україна повністю визнала на своїй території дію статті 25 Конвенції щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
В свою чергу, за приписами статей 9 Конституції України [3] та 19 Закону України „Про міжнародні договори України” [4] чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбачено-му для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
З метою загального доступу до тексту Конвенції Міністерством юстиції України у співпраці із Міністерством закордонних справ України підготовлено найбільш прийнятну офіційну редакцію перекладу Конвенції. Ця редакція ґрунтується не тільки на паралельному опрацюванні обох – англійською та французькою мовами – автентичних текстів, а й на врахуванні практики Європейського суду за кожною статтею. Текст Конвенції, Протоколів до неї, Регламенти Суду опубліковано в журналі „Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі” № 2 за 2006 р.
У зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України, законодавцем прийнято Закон України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” [5]. Статтею 17 цього Закону встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Отже, у зв’язку з ратифікацією Конвенції, Протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” судам у здійсненні судочинства необхідно застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. Крім того, у рішеннях Суду неодноразово зазначалося, що він керується своєю попередньою практикою і тлумачить Конвенцію та протоколи до неї, розглядаючи фактичні обставини конкретної справи в світлі вимог сьогодення [6].
В цьому контексті зазначимо, що в розвиток діючої нормативної бази щодо імплементації Конвенції у вітчизняне законодавство були прийняті Указ Президента України від 25.06.2002 р. № 581 „Про Порядок здійснення захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах” [7] та Постанова КМУ від 31.05.2006 р. № 784 „Про заходи щодо реалізації Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” [8] з подальшими змінами згідно до Постанов КМУ № 952 від 10.07.2006 р. та № 950 від 18.07.2007 р.
Не залишились осторонь цього питання і судові інстанції. Так, Верховний Суд України поінформував місцеві та апеляційні суди в своєму листі від 03.04.2007 р. з назвою: „Щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі „Красношапка проти України” [9], що оскільки рішення Європейського суду за діючим законодавством є обов’язковим для виконання Україною, державою вживаються заходи загального характеру з метою забезпечення додержання Конвенції, порушення яких встановлене рішенням Суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстав для надходження до Суду заяв проти України, спричинених тривалістю розгляду справ у вітчизняних судах.
Таким чином, з огляду на правову позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у зазначеному рішенні, та положення ст. 157 ЦПК України, інших нормативно-правових актів, Верховний Суд звернув увагу, що: 1) суд розглядає цивільні справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - одного місяця; 2) у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більше як на один місяць.
Враховуючи, що рішення Європейського суду носить прецедентний характер, розумність строків розгляду справ повинна застосовуватись до всіх процесуальних кодексів України.
З метою однакового застосування вказаної Конвенції та судової практики Європейського суду Вищий господарський суд України також надіслав листа до господарських судів з приводу ратифікації Конвенції, Протоколів до неї та прийняттям Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ”.
Так, в Інформаційному листі № 01-8/451 від 24.07.2008 р. „Про внесення змін до інформаційного листа ВГСУ від 18.11.2003 р. № 01-8/1427 „Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини” [10] зазначено, що господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні. З огляду на статус господарських судів та встановлену законом підвідомчість господарських спорів Судом може бути прийнято рішення про прийнятність індивідуальної заяви для її розгляду по суті і розглянуто питання про порушення прав, викладених, зокрема, у: 1) пункті 1 статті 6 Конвенції, який визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника; 2) статті 14 Конвенції, що забороняє дискримінацію; 3) статті 41 Конвенції, що встановлює справедливу сатисфакцію для потерпілої сторони; 4) статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що визначає захист права власності.
Коротко про судовий прецедент.
В останні роки в юридичній практиці з’явилось нове направлення в „методиці” вирішення юридичних конфліктів – пошук судових рішень будь-яких інстанцій (доречні і судові акти місцевих судів) з конкретної або подібної категорії справ. Що це: полегшення власної роботи судді?; застосування принципу: „навіщо створювати велосипед”?; тощо; чи пошук рішення, в якому зафіксовано певний „прецедент” як джерело права?
Доречним буде навести з цього приводу „свіжі” висловлювання науков-ців Р. Майданика в його статті „Сучасна вітчизняна цивілістика: наукові центри, напрями, тенденції” [11], а також власна позиція В. Мамутова, висвітлена В. Добровольською в статті „Сутність та перспективи подальшого розвитку господарського судочинства” [12].
Р. Майданик, член-кореспондент АПрН України, доктор юридичних наук, професор зазначає, що однією з тенденцій вітчизняної цивілістики є надмірний вплив вищих судових інстанцій, які нерідко змушені в своїй діяльності привласнювати своїм рішенням обов’язкову силу для всіх судів. Такі дії певною мірою спровоковані благою метою хоча б часткового усунення наслідків юридичних колізій у законодавстві (зокрема між ЦК і ГК України). Але він вважає, що така ситуація негативно впливає, охолоджує порив юристів до науки, оскільки достатньо лише відслідковувати судову практику. Суди страждають вадою: їх рішення погано мотивуються і зазвичай прикриваються посиланнями на норму права, яка нерідко не дає прямої відповіді на питання, нібито вирішені рішенням суду.
Разом з тим, академік НАН України В. Мамутов зосереджує увагу на недооцінці судової практики як джерела права. Вона сприяє зменшенню законодавчої інфляції та запобіганню подальшій деталізації законодавчого регулювання. Це не означає відмову від принципу законності, але означає можливість більш широкого вживання при розгляді спорів аналогії закону. Важливе значення, на його думку, має якість судової практики, яка залежить не стільки від рівня фахової підготовки юристів, скільки від юридичної якості законодавства, від його змісту та форми. Ця точка зору стосувалася господарського законодавства, але, на наш погляд, вона є слушною для всього діючого законодавства.
Дослідження в даному напрямку різними авторами сягають історії. Наприклад, змістовно, з користю для використання в практичній діяльності вони проведені С. Шевчуком в його виданому рефераті на тему: „Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні” [13]. Автор вказує, що ще у стародавній Греції судді покладалися на раніше прийняті рішення для вирішення торгових суперечок, а у стародавньому Єгипті була розроблена з цією ж метою система оприлюднення судових рішень для подальшого використання у судовій практиці. Таким само чином давньоримські судді були схильні слідувати практиці своїх попередників, зокрема, в питаннях процедури. Свідчення про існування прецеденту мають місце в Старому Завіті, де деякі норми давньоєврейського права виведені з судових рішень. Так, звичай щодо спадкування описаний як наслідок рішення Мойсея у справі дочок Салкаадових. В іншому уривку згадується суд над Єремією, в якому старійшини безпосередньо вказували як обґрунтування свого рішення на інші суди.
Для того, щоб зрозуміти яким чином прецедент, як результат судової правотворчості, діє в Україні, та чи він діє взагалі, звернемося до його поняття.
Існують наступні напрямки у визначенні самого поняття прецеденту це: 1) судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі; 2) судове рішення вищого органу судової влади по конкретній справі; 3) будь-який акт судової діяльності, котрий може слугувати зразком або прикладом на майбутнє, для всіх, а не тільки судових органів [14].
Проте, суть прецеденту, все ж таки, ґрунтується на судовому рішенні. На підставі проведеного С. Шевчуком дослідження науковець приходить до висновку, що сама доктрина прецеденту ґрунтується на судовому рішенні, в якому роз’яснюється певний аспект права і його вирішення складає частину рішення у справі [15]. Такий висновок підтверджується практикою Європейського суду, яка розвивається за прецедентним принципом, а рішення Суду визнаються джерелом права.
Загально відомо, що юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонській правовій системі, у зв’язку з чим, оскільки Україна відноситься до держав романо-германської правової сім’ї, постає питання: чи існує судовий прецедент в Україні в тому вигляді, який відомий англо-сансонській системі права?
Історичний аспект еволюції правової системи України в контексті прецеденту досліджував І. Нікітчук [16], який прийшов до висновку, що правозастосування в попередні часи (до проголошення незалежності України) базувалося на презумпціях: 1) норма права є загальнообов’язковим правилом поведінки, яке не підлягало суб’єктивному трактуванню судом; 2) норма права мала застосовуватися з урахуванням політичних пріоритетів соціалістичної влади; 3) прецедент розглядався як витвір „буржуазної правової культури” і тільки в силу визнання цього факту він не мав права на існування у правозастосовчій практиці; 4) підконтрольність і підзвітність громадського життя, судових і виконавчих органів влади Верховній Раді.
Але з такою думкою слід не погодитись. З метою підкріплення вказаного судження наведемо правовий підхід до судового прецеденту як джерела права, викладеного в підручнику „Теория государства и права” (мовою оригіналу) [17]. Так, його авторами зазначено, що в радянському правознавстві утвердилась думка, відповідно до якої судовий прецедент та судова практика не являються джерелами права. В той же час, вони констатують й інше: відносно рішень і вироків, винесених судами у справах, розглянутими по першій інстанції або касаційної інстанції, ця думка справедлива. Проте, зважаючи на права Верховного Суду СРСР і Державного арбітражу видавати підзаконні акти, вони стверджували, що постанови Верховного Суду та інструкції Держарбітражу можуть мати в собі норми, які конкретизують і деталізують положення закону. Застосування загальної норми є процесом творчим, а тому може виникнути необхідність в її тлумаченні з метою однакового сприйняття і використання. Верховні суди і Держарбітраж, видаючи керівні вказівки, пропонували судам і арбітражам обов’язкові для них правила для роз’яснення, конкретизації та деталізації діючого законодавства. В таких рамках постанови й інструкції з впевненістю носили нормативний характер та, на думку авторів, являлись джерелом права.
З проголошенням незалежності в Україні почала змінюватись правова доктрина. Державні органи спрямували свою діяльність на уніфікацію власної правової системи з відомими світовими системами. Законодавство почало пев-ним чином змінюватись, судовий прецедент в чистому, не завуальованому вигляді прийшов до системи права України.
